Історія населених пунктів ОТГ

Коротка історія становлення

Баштанка – найбільший колишній районний центр Миколаївської області, в якому проживає 13 231 житель. Місто було засноване під назвою Полтавка близько 1806 року поселенцями Полтавської та Чернігівської губерній. 16 вересня 1919 року у Полтавці в результаті прагнення волелюбного українського народу до самоврядування була створена Баштанська республіка, історія якої відома далеко за межами Миколаївської області.
Розташоване місто за 11 км від залізничної станції Явкине та за 66 км на північний схід від Миколаєва. Площа міста – 892 га, площа сільгоспугідь -15597,7 га., загальна площа зелених насаджень – 37 га. Місто перетинає автострада Одеса – Дніпропетровськ.
З 1963 року Баштанка – селище міського типу, а з березня 1987 – місто районного підпорядкування.
        Село Явкине – населене з державних селян-білорусів з 1812 р. з Могильовської губернії і називалось селом Лібрантово. На території адміністративного центру Явкинської сільської ради проживає 1163 чол.

       Село Христофорівка – поселення Христофорівка засноване в 1776 р. старими запорізькими козаками, що із-за похилого віку нездатні були нести військову службу. Завдяки Василю Васильовичу Енгельгардту поселенню Христофорівка 12 серпня
1777 року надано статус села Христофорівка. Сучасне село Христофорівка утворилося в 1920 році злиттям двох сіл – Балацьке та Христофорівка.
Першими поселенцями були брати Христофорові, звідки і назва села, потім тут оселялися інші козаки – Дорошенки, Бондаренки…
На території нашого села було три поміщика: П.Шардт, Г.Кроль, М.Аркас. П.Шардт мав великий сад (Шардтівський ), виноградники, вирощував хлопок.
Як Шардт так і Гаврило Андрійович Кроль були дуже жадними і жорстокими експлуататорами. Селяни батрачили на свого поміщика по 12 – 14 год. на добу.
Поміщик Кроль займався вівчарством, скотарством, мав свій ставок, де розводив рибу. Старожили розповідають цікаві речі про тяжку працю селян на своїх поміщиків.
“ В поле працювати йшли тільки-но зійде сонце .Годинників на той час у селян не було і тому працювали доти, доки на довгій палі не підіймуть “прапорець”, – це означало, що час обідньої перерви. І люди , як могли хутчіш йшли до села ,
де в маєтку пана був “обід”. Посередині двору стояло велике корито, в якому плавали галушки. А зварені вони були із суміші муки, тирси і ще не зрозуміло з яких інгредієнтів. Люди брали загострені палички і ними наколювали цю страву. Отаким
і був обід селян, які батрачили на пана. Та тільки на палі опускали “прапорець”, час обідньої перерви закінчувався і люди брели знову в поле. Голодні, знесилені вони повинні були працювати до заходу сонця.”
Зовсім іншим був М.М.Аркас, який жив у нашому селі до 1909р. Це була досить лояльна людина передових поглядів. Микола Миколайович скоротив робочий день наймитів до 9-10год. Він впроваджував нову техніку: молотарку , косарку і т.д.
М.М.Аркас народився 26 грудня 1852 року в м. Миколаєві. Закінчив Новоросійський Університет в м. Одесі. Служив ад’ютантом у свого батька – Миколаївського військового губернатора і головного командира Чорноморського флоту і портів, а
після того у його племінника віце-адмірала Монгонори. Пішовши у відставку став мировим суддею в м. Миколаєві. Миколою Аркасом була написана опера “Катерина” за твором Т.Шевченко ,романси, дуети, записи та обробки більш ніж вісімдесяти українських народних пісень. Цікавила М.М.Аркаса історія нашої країни. Він є автором “ Історії України – Русі” написаної з буржуазно – націоналістичних поглядів.
Завдяки М.М.Аркасу в м. Миколаєві було засновано товариство “Просвіта”, головою якого він був. М.Аркас мав дружні стосунки і вів переписку з П.Нищинським, М.Кропивницьким, В. Лисенко.
На мальовничому узвишші села М.М.Аркас побудував та відкрив початкову школу для дітей селян, вирощував гарних арабських коней, яких вигулював і навчав на особистому іподромі за маєтком. М.Аркас часто спілкувався з селянами, підтримував відносини з монахами. Любов до рідного краю вела його в безкраї поля на полювання. Мисливець не заради вбивства , а заради спілкування з природою . З легкої руки М.Аркаса за нашим селом зеленіє гарний ліс в якому знаходиться Аркасова криниця. З відкритою душею, з любов’ю до рідного краю жив і творив М.Аркас. Та на превеликий жаль життя не безкінечне і 26 березня 1909р. М.М.Аркаса не стало, похований він в родинному склепі біля південної стіни в м.Миколаєві. Тяжка праця на поміщика, по-своєму впливала на селянство. Тому передова частина населення була революційно настроєна. Вони читали заборонену літературу і вели роботу в масах, піднімаючи народ на боротьбу з царським самодержавством.
Селяни села Христофорівка мали зв’язок з представниками робочого класу міста Миколаєва, а ті в свою чергу з трудящими всієї України та Росії ( На той час ці дві держави були нероздільні), і брали активну участь в революції 1905 – 1907рр.. З
великою радістю трудове селянство зустріло Велику Жовтневу революцію 1917р. Вже в грудні 1917р. було створено Раду селянських депутатів, яка приступила до до розподілу поміщицької землі та майна серед малоземельних та безземельних селян.
Ініціаторами Радянської влади були брати Приходько Федір Ігнатович, Приходько Трохим Ігнатович, Бондаренко Захар Захарович, Чуваєв Степан Степанович.
24 серпня 1919 року село захопили деникінці. Почався терор, грабіжництво селян. Наприкінці вересня селяни разом з красноармійцями визволили село.
В громадянській війні загинуло багато наших односельчан, які поховані в братській могилі біля Христофорівської середньої школи. На селі розпочалася колективізація.
В жовтні 1929 року в с. Христофорівка було створено артіль ім. Будьоного, а згодом ще одну ім. Молотова. Щасливим і радісним було життя трудящих. Майже
вся молодь навчалася в різних навчальних закладах. І ось, як грім з ясного неба Велика Вітчизняна війна, яка зруйнувала мирну працю народу.
22 червня 1941 року порушивши договір про ненапад, без оголошення війни гітлерівські війська разом з своїми сателітами віроломно вторглися на простори нашої країни.
В перші дні війни на захист своєї Батьківщини стали і жителі нашого села, які на той час проходили військову службу в лавах кадрової Радянської Армії. В послідуючі дні, місяці, роки вся молодь просилася: “ Відправте мене на фронт…”
12 –13 серпня 1941 року німці захопили Баштанський район, в тому числі село Христофорівку. Захопивши село, фашисти в школі розмістили есесівський штаб, який охоронявся загоном карателів. Загарбники лютували, знущалися з комсомольців та комуністів.
Захопивши радянську територію, фашисти вивозили в Німеччину молодь віком 15-17 років. Так із Христофорівки було вивезено майже 40 юнаків та дівчат. З них дуже багато не повернулися на рідну землю, в рідні домівки.
12-13 березня 1944 року було визволено село Христофорівка, а 28 березня 1944 року місто Миколаїв повністю належало нашим військам.
Важливу роль у визволенні Миколаєва відіграла група десантників під командуванням Ольшанського. Всім десантникам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Серед них і наш земляк Микита Андрійович Гребенюк. Незважаючи на величезні труднощі, радянський народ швидко заліковував рани війни, продвигав вперед промислове виробництво, сільське господарство, науку,
народну освіту, перетворював свою Батьківщину в могутню світову державу. В Христофорівці було два колгоспи: Молотова та Будьоного. Рішенням загаль них зборів колгоспників, протокол №11 від 10 червня 1950 року було проведено злиття двох колгоспів в один ім. Молотова.
10 червня 1957 року колгосп ім. Молотова переіменовано в колгосп “Вогні комунізму”, а 4 лютого 2000 року рішенням загальних зборів – в СТОВ “ „Христофорівське”.
З різних причин на території Миколаївської області більшість колгоспів банкрутува ло. В числі цих господарств і наше СТОВ. 25 травня 2004 року на загальних зборах з представниками району товариства об”явило про самоліквідацію. Була створена ліквідаційна комісія. Так закінчився шлях колективного господарювання у нашому селі.
Зараз на території Христофорівської сільської ради діють : Христофорівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, студія народного мистецтва, де наші діти навчаються малювати своє життя, дитячий садок “Веселка”, лікарня, сільський клуб, соціольно-культурний комплекс в якому знаходяться християнська церква, обрядовий салон, спортивна кімната, бібліотека, художня виставка, де мають змогу виставити свої роботи всі жителі нашого села, музей села Христофорівка.

       Село Піски виникло на початку XVIII століття із втікачів з Північних областей України, які розселилися на піщаному березі річки Інгул, грунти цієї місцевості піски і супіски, від чого названо село Піски.
14 серпня 1941 року село Піски і Костянтинівка були окуповані гітлерівськими загарбниками. Після вигнання і розгрому фашистів 14 березня 1944 р. почалася відбудова вкрай зруйнованого народного господарства і його подальший розвиток. Основним напрямом розвитку господарства були рільництво і тваринництво.
Село Костянтинівка – розкинулося на лівому березі ріки Інгул, напроти впадання в неї р.Громоклея. Перше поселення тут виникло в період посилення кріпосного права, на початку XVIII століття, коли населення північних областей України масово тікало від жорстокої експлуатації поміщиків і заселяло південні спепові простори.
В кінці XVIII століття територія східно-слов’янських земель була звільнена від польських та турецьких загарбників (1787-1791 р.р.), цариця Катерина ІІ подарувала велику частину південних земель графу Браніцькому, який примусово заселяв кріпаками з Київської та Полтавської губерній, свої землі. В цей період були збудовані мости через річку Інгул.
Пізніш граф Браніцький продав всі землі поміщику М.М.Аркасу, який розділив землі між синами в с.Піски і с.Костянтинівка.

       Село Новосергіївка – Історія села сягає у далекий 1897 рік, коли привабливі родючі чорноземні грунти уподобали малоземельні та безземельні селяни з-під Одеси, Очакова, Миколаєва. Навколишня земля належала поміщику Сергію, тому й село назвали Сергіївкою. Прибулі селяни одержали по 5 десятин землі на кожного, але з часом серед селян почали виділятися заможні і незаможні й навіть безземельні. Освіту одержувала мізерна кількість селян. У трикласній церковно-приходській школі, що була побудована у 1898 році, працював один вчитель, який і вчив усіх учнів в одному класі. Діти вивчали арифметику, граматику та релігійні молитви й церковні заповіді.

    У селі не було ні лікаря, ні лікарні, тому медичної допомоги селяни не отримували.
    У 1929 році у Новосергіївці був організований перший колгосп, який мав назву «Марті». Його головою був житель  баштанки Кубаткін, а головою сільської ради – Бурцов. Але українські селяни неохоче вступали до колгоспу, новосергіївці не були винятком.
Чорною сторінкою у історію села ввійшов голод 1932-33 років.
    1932-й рік був урожайним, але з Москви прийшло розпорядження збільшити здачу хліба державі. З колгоспів вивозили все зерно, навіть посівне. забирали не лише колгоспне, а й те, що було по хатах, не залишаючи й зернини. Вже взимку 1933 року люди почали гинути від голоду. Селяни з нетерпінням чекали нового врожаю, але надії їх були марними: отриманий добрий урожай теж був забраний непосильним планом хлібозаготівлі. По 4-5 кг зерна, які передбачали отримати на трудодень, не отримали. А спеціально організовані бригади ходили по хатах, вилучаючи навіть мізерні продуктові запаси. В селі від голоду померло близько 120 чоловік.
Відійшли в минуле роки голодомору. Село заліковувало свої рани. За 10 років майже вдвічі збільшилося населення. Люди, працюючи в колгоспі (на той час ім. К. Маркса), отримували на зароблені трудодні по 2-3 тонни зерна на рік. У селі була семирічна школа, у якій навчалося майже 200 учнів, були лікарня й бібліотека. Здавалося, вже нічого не зможе порушити ритм життя. Але попереду новосергіївців чекали нові випробування – Велика Вітчизняна війна.
Вже восени 1941 року Новосергіївка була окупована фашистами, які встановили окупаційний режим, з села примусово вивозили молодь до Німеччини.
З перших днів війни на фронт пішло 100 новосергіївців, а повернулися лише 28.
Давно вже розорені і заросли травою солдатські окопи, відбудоване та відновлене село. Час лікує рани, залишені на землі війною, але пам’ять про героїв Великої вітчизняної назавжди залишиться в серцях вдячних нащадків. Тож і цього святкового дня всі присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання, учні школи  поклали квіти до підніжжя пам’ятника.
 
Історію творять люди. Дуже багато важить, хто з керівників очолює чи то сільгосппідприємство, чи сільську раду, бо добробут людей і процвітання села залежать від цього. Колгоспом ім. Енгельса (в подальшому СТОВ «Новосергіївське») керували у свій час різні люди, але майже при кожному були певні здобутки й досягнення. Так, на початку 1970-х років Новосергіївка відійшла від колгоспу ім. Карла Маркса, був створений колгосп ім. Енгельса, який очолив Віктор Семенович Чалий. У 1976 році керівництво колгоспу перейшло до Володимира Федоровича Ковбасюка. Потім кермо правління було в руках Валерія Петровича Борисова, Леоніда Гавриловича В’язовського, Віктора Яковича Миронченка. У 1986 році КСП очолив молодий керівник  Микола Олександрович Шевченко. Він, до речі, єдиний з колишніх голів колгоспу приїхав на свято. Жителі села зустріли його шквалом оплесків.
Сам Микола Олександрович з теплом у серці згадував ті роки роботи. А вони були наповнені успіхами і досягненнями. Тваринницька ферма з найвідсталішої стала однією з кращих, був створений молодіжний колектив на мехзагоні, для механізаторів введений новий спосіб оплати праці. Але найголовніше – була побудована нова двоповерхова школа, яка й нині є окрасою села.
У подальшому господарством керували Іван Тимофійович Доценко, Володимир Костянтинович Березовський, Нізамі Аббас огли Чобанов.

       Село Новопавлівка – було засноване в ХІХ столітті. Свою назву одержало від подібних назв сіл: Павлівка, Петропавлівка, які виникали в цей час на «казенних» ділянках землі. Спочатку населений пункт мав назву «4-ий участок».

Ця ділянка землі була виділена для заселення малоземельних селян з Херсонської губернії . Крім земель, придатних для обробітку, ця ділянка мала близько 1000 десятин землі, на якій росла трава.

Згідно архівних даних Новопавлівку було засновано в 1810 році з Олександрійського повіту села Петрова. Павло Тріска в 1810 році просив Херсонського бургомістра Рахманова дозволити йому зі своєю сім’єю з 8 осіб та визволеними 119 товаришами з Малоросії влаштувати будь-де йому садибу. З дозволу генерала Ришельє йому було відведено 23 тисячі десятин землі на правому боці річки Висунь.

Назви вулиць давались по категорії людей, по їх минулому, по роду занять: Одеська, Козинка, Штундівка, Чабанка, Прищепівка.

Багато змін відбувалося в адміністративно-територіальному устрої країни, наше село було і Херсонської губернії, потім Одеської області, і , нарешті в 1937 році згідно Постанови ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 року Баштанський район Одеської області було включено до складу Миколаївської області.

За колгоспом ім.. Карла Маркса, центральна садиба якого міститься в Новопавлівці, закріплено 7396 га орної землі. Виробничий напрям господарства — хліборобство і м’ясо-молочне тваринництво . Розвиваються такі галузі, як садівництво і виноградарство. За самовіддану працю свинарку М. М. Гудимову нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Ланковий механізованої О. Г. Шевченко, відзначений орденом Леніна, був делегатом ХХІV з’їзду КП України.

У селі — середня школа з великим спортивним залом, будинок культури, бібліотека. Є 4 магазини. Тільки за 1950—1970 роки в селі збудовано 216 добротних житлових будинків, дитячі ясла, три магазини, приміщення поштового відділення, контори колгоспу, зерносховища та багато виробничих приміщень колгоспу. Прокладено 10 км водопроводу.

В 1920 році було встановлено Радянську владу. До складу комітету незалежних селян входили Гавриленко А. С., Кравченко Марфа, Юрченко Іван. В квітні 1920 року було вибрано першу сільську раду, головою якої став Олексій Лисовкін, а також обрано членів сільської ради: Карпо Котляр, Іван Гавриленко, Григорій Дабіжа. На жаль, дані про голів сільської ради повністю не збереглися. Згідно наявних відомостей було відновлено відомості про сільське керівництво з 1947 року.

З 1964 року сільська рада називається Новопавліською, до її складу входять Новопавлівка, Тарасівка та Новосергіївка. Секретарем в цей час працює Гладченко Микола Васильович. В 1966—1967 роках на посаді секретаря сільської ради працювала Лукіна Поліна Семенівна . З 1968 і по 1972 рік секретарем сільської ради була Чорнобіль Любов Миколаївна.

В 1988 році відбувся розподіл колгоспу імені Карла Маркса, в результаті якого утворено два господарства: колгосп ім.. Карла Маркса (центральна садиба в с. Новопавлівка) і колгосп «Серп і молот» (с. Зелений Клин). Колгосп «Серпі молот» очолила Домарацька Магдалина Петрівна. В 1997 році Домарацька М. П. була нагороджена дипломом як переможець всеукраїнського огляду-конкурсу «Кращий за професією» серед керівників. В 1998 році Домарацьку М. П. було нагороджено почесною грамотою з нагоди 10 річниці створення КСП «Серп і молот». В 2000 році КСП «Серп і молот» реформовано в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Промінь». З 2003 року правонаступником цього господарства стало ВАТ «Баштанська райсільгоспхімія» (директор Матвієнко В. П.).

В 1969 році було впроваджено створення механізованих загонів, що сприяло успішному розв’язанню в районі зернової проблеми, акордно-преміальну систему оплати праці. Член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький у книзі «ХХV з’їзд КПРС про вдосконалення соціалістичного способу життя і формування нової людини» дав високу оцінку «Баштанському акорду» як дуже цікавому й повчальному методу бригадного підряду. « Тут моральна зрілість, ставлення до роботи в кожного особливо на виду, — зазначив він, — В Миколаївській області сотні бригад хліборобів уже не один рік трудяться за безнарядною системою і перевіряють свою роботу кінцевим продуктом — урожаєм. Ось де виробничий і моральний фактори працюють, образно кажучи, як дві шестерні в одній зачіпці: навіть при всьому бажанні одне від другого відділити неможливо. Дана система дістала великий резонанс, писали книжки (В. Петренко написав художньо — документальну повість «Акорд»), знімали фільми. Створення механізованих загонів дало змогу людям колективно вирішувати питання: кого грамотою нагородити, кого — подарунком, кого заохотити. Колективна справедливість — найвища.

За прикладом новопавлівців число підрозділів, які працювали по-новому зростала досить швидко. Бо механізатори на практиці переконувалися в ефективності хліборобського акорду. Якщо раніше отримували по 14-17 цга пшениці, то завдяки впровадженню акордного підряду урожайність зернових збільшилася до 29-30 цга.

В 1987 році на посаду голови сільської ради було обрано Кучеренка Миколу Миколайовича, секретарем сільської ради в той час працювала Чертова Людмила Федорівна (1987—1990 рр.), Відєрнікова Елла Петрівна (1991—1992 рр.) Наступних виборів головою сільської ради було обрано Бондаря Василя Микитовича (1992—1994 роки), секретарем — Кравченко Тетяну Миколаївну (1993-96рр.). 1995 рік — головою сільської ради обрано Березовського Володимира Костянтиновича, який пропрацював до 1998 року.

На виборах 1998 року сільським головою обрана Кравченко Тетяна Миколаївна, секретарем — Суровцова Тамара Володимирівна. Наступного скликання, в березні 2002 року — сільським головою обрана Березовська Світлана Вікторівна, секретарем ради — Дубцова Надія Василівна.

За роки свого існування сільська рада постійно працювала над поліпшенням та благоустроєм населених пунктів. Зміцнювалась та розширювалась матеріальна база, велось капітальне будівництво з використанням праці найманих бригад, за сприяння господарства.

Новопавлівську сільську раду в 2002 році було нагороджено Почесною грамотою районної ради за І місце в огляді-конкурсі на кращу роботу сільських рад по дотриманню вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». В 2003 році нагороджено Почесною грамотою районної ради за ІІІ місце в огляді-конкурсі на кращу роботу міської, сільських рад по дотриманню вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та з нагоди відзначення дня місцевого самоврядування.

На даний час, т.в.о.старости є Рошиор Людмила Миколаївна.

        Село Новоіванівка – населений пункт заснований в 1884 році.Землі села належали поміщику Оверкіну, який запродав землі державі – яка в подальшому надавала земельні наділи селянам по 3 десятини на чоловіка. Першими жителями села були К.І.Нечай, брати Я.А.Кваченко та Г.А.Кваченко, М.Мельниченко. І вже через 20 років в селі налічувалось 200 господарств, серед яких тільки 5 було заможних решта жили в злиднях. Біднота обробляла свої наділи дерев»яними плугами і боронами і працювала на поміщиків. 1901 році на сходці села затвердили і розпочали збір коштів на школу. В 1904 році вже була земська школа на 3 класи. Першим учнем школи був Мельниченко Григорій Тимофійович. Першим вчителем – Бабіцький Григорій Федорович. Основною наукою був Закон Божий і різні молитви. Революція 1905-1907 рр. не принесла змін про землю. Уряд створює опору на селі – куркульство. За указом Столипіна селянам дозволили виділятися на хутори ( Василівка, Киїське, Братське, Старосолдатське ). Першим сільським головою був В.Г.Мельниченко. В 1924 році найбідніші селяни створили артіль «Восход». Організатором колгоспного руху на селі була Пароконна Марфа Василівна. Через рік в селі була створена друга артіль «Борець труда». В 1930р. організувався колгосп «Боротьба» і першим головою був 20-ти тисячник Ф.І.Кептюк. В 1933 році в селі з»явились перші 6 тракторів. За роки голодомору 1932-1933 рр. померло 63 жителя. На фронтах Великої Вітчизняної Війни воювали 234 жителя села і повернулося з війни 92 фронтовика, решта 142 пали смертю хоробрих. На околиці с.Новоіванівка 11.03.1944 року був смертельно поранений генерал – лейтенант Є.Г.Пушкін командир 23 танкового корпусу і якому в квітні 2011 р. був встановлений пам»ятний знак. За роки Радянської влади із села вийшло 64 вчилеля, 19 інженерів, 48 лікарів, агрономів, зоотехніків тощо. В 1967р. на честь 50-річчя Жовтневої революції колгосп «Шлях до комунізму» побудував контору, дитячий садок, їдальню, водопровід і підведений газопровід. Роками раніше 1958р. село було електрифіковано. В1960р. був побудований будинок культури на 300 місць.1973-74рр. село було газифіковано. 1986-87рр. вулиці села були за асфальтовані. Після банкрутства 2004-2006 рр. КСП «Київське» і СТОВ «Новоіванівське» були ліквідовані.
На території знаходиться три населених пункти :
с.Новоіванівка, с. Київське,с.Старосолдатське. Площа території сільської ради стоновить 451 га.(село Новоіванівка 353 га, с.Київське 52 га, с.Старосолдатське 46 га).
На сьогодні в селі Новоіванівка є 182 двори, с.Київське -37, с.Старосолдатське- 23. На території сформовано громадське об»єднання «Довіра». Для забезпечення охорони громадського поряку, всіх жителів створено громадське формування в кількості 16 чоловік. При відзначенні 125 – річчя с.Новоіванівка був створений музей села, який налічує більше тисячі експонатів висвітлює всю історію села та знаходиться в приміщенні дитячого садка. За 20 років незалежності постійно виконується бюджет сільської ради. На високому рівні працюють всі об»єкти соціальної сфери –школа, дитячий садок, ФАП, культура. Учасників художньої самодіяльності знають далеко за межами села. Основна стратегічна мета XX- XXI сторіччя перетворилися в життя – була завершена капітальна реконструкція школи – на сьогодні це сучасний освітній заклад з комп»ютерним класом. Хоча із перебоями села забезпечені автобусним сполученням. Побудовані 2 автобусні зупинки. У 2006 році за асфальтований центр с.Новоіванівка на 55 тис.грн. Проведено холодне, гаряче водозабезпечення і зроблена каналізація в дитячому садку. Зусиллями фермерів Данілова І.А. і Хамчича С.В. відкритий і працює олійниця і цех по переробці кормів. Працює центр соціального захисту населення, який обслуговує 200 пенсіонерів, учасників ВВВ, праці, багатодітні родини та ін. Під постійним контролем сільської ради щорічно приймається програма «Турбота». Куплений в 2005р. автомобіль УАЗ, працює як швидка допомога для доставки хворих в лікарню і спортсменів на змагання. В сільській раді, пошті, ФАПі зроблений пандус і встановлений дзвінок для інвалідів. Для кращого вирішення соціально важливих питань сіль рада тісно співпрацює з головами фермерських господарств, які створюють робочі місця для працездатного населення, надають посильну матеріальну допомогу школі, дитячому садку, культурі, людям похилого віку. В 2006 році додаткно телефонізовано 35 будинків, із них 16 для пенсіонерів. Силами громади щорічно ремонтуються пам»ятники, обеліски слави, доглядаються братські могили, проводяться місячники по озелененняютериторії. Значна увага приділяється розвитку фізичної культури і спорту. Сільські спортсмени успішно виступають і беруть участь в спортивних змаганнях ( шашки. шахи, волейбол, футбол та ін.). Відремонтований стадіон, встановлено лавки на 100 місць. Вирішене питання з охорони громадського порядку та профілактики правопорушень. Сільська рада виділила і облаштувала кабінет дільничого і громадського формування. Штатна одиниця, яка фінансується з бюджету сільської ради.

        Село Плющівка – (в минулому «Єфінгар») єврейська землеробна колонія на лівому березі річки Інгул (нині село Плющівка Баштанського району Миколаївської області ) була заснована в 1803році на плодородних та багатих землях, напівпорожніх тоді, землях південної Росії. Назва колонії походить від івритських слів «Яффе нагар» (живописна ріка) і зобов»язане річці, яка протікає в долині поблизу села.

Першим старостою колонії був Нахим Фінкельштейн – один  з лідерів єврейського переселенського руху. Представники євреїв Чериківського повіту Могилевської губернії Нахим Фінкельштейн та Ізраїль Ленпорт звернулися до Могилевського губернатора  М.М.Бакуніна з проханням про переселення 36 сімей в Новоросійський край (198 чоловік). 

Для вирішення цього питання  Фінкельштейн відвідав Санкт-Петербург, де зустрічався з державними чиновниками. Потім, разом з іншим представником черикінських євреїв, Ліберманом, він направився до Херсонської губернії. Там, на лівому березі Інгулу, вони вибрали ділянку в 6,5 тисяч десятин для побудови колонії. Для євреїв, які погоджувалися на переселення, надавались пільги та допомога з казни держави. Для кожної сім»ї переселенців  була виділена земельна ділянка розміром 40 десятин, з яких  30 десятин були в користуванні сім»ї, а 10 десятин поступали в  резервний земельний фонд. Такі ділянки надавали при умові, якщо сім»я  складалася з трьох чоловік працівників.

Переселенці прибули в колонію змучені довгою та тяжкою дорогою, особливо тяжкими були перші роки колонізації. Серед населення була висока смертність через важкі умови життя та непристосованість до клімату.

Переселенці, які не мали ніякого досвіду, повинні були  в короткий термін побудувати село та навчитися землеробству. Для навчання євреїв- переселенців в колонії поселили німців-ліннонітів. В результаті колонію побудували на зразок добре організованих німецьких фермерських господарств.

Спочатку колоністи займалися лише землеробством. Далі  сфера їх діяльності  постійно розширювалася  та охоплювала  інші  області землеробства, тваринництва, промисловості та торгівлі.

Колонія розмістилася на горі, що забезпечувала чистоту в дощову пору року. Поселення складалося з трьох прямих вулиць.

Колонія з боку головної дороги  починалася  німецьким кварталом. Будинки німців спочатку дуже відрізнялися від  будинків євреїв. Вони були пофарбовані  в білий колір, садиби були доглянуті та огороджені.

В єврейських будинках не було схожості по зовнішньому вигляду. Вони мали непривабливий вигляд. Зелені  та дерев біля будинків майже не було. Але поступово єврейські будинки та подвір»я ставали красивішими і досягли рівня німецьких.

В порівнянні з іншими селами в районі, колонія відрізнялася чистотою та порядком.

Колонія була заснована однією з перших  і  тому на 1 людину припало в середньому тільки 1,4 десятин землі.

Сторонніх заробітків колоністи не мали. Сільськогосподарського інвентаря колоністи мали мало. 

В колонії Єфінгар нараховувалося землеробів – 267, наділені землі -2700 десятин, дворів, в яких утримували коней – 167.

При розподілі землі враховували новонароджених хлопчиків. На дівчаток земля не виділялась.

Єврейські землероби працювали на своїх ділянках з ранку  неділі і до обіду в п»ятницю. В суботу дотримувався шабат. 

До сільськогосподарських та  домашніх робіт залучалися всі дієздатні члени сім»ї.

Влітку 1917 року в колонії було 150-160 селянських господарств, які витримали революцію та громадянську війну. Колоністи були хорошими господарями і збирали високі врожаї.

Масло та сир, які вироблялися в господарствах, були високої якості і, незважаючи на високі ціни, користувалися великим попитом у місцевого населення та в окрузі.

Решта населення займалося іншими видами діяльності.

В селі працювали продовольчі, мануфактурні та галантерейні магазини, аптеки, майстерні, мельниці, маслобійний завод та завод по виробництву содової води. Ці підприємства обслуговували жителі села, а також селяни з сусідніх сіл. В селі працювали ремісники. Працювала мельниця П.Горбмана.

Працювало сільськогосподарське кредитно-кооперативне товариство, до якого входило 499 чоловік. Голова правління – Песін М.Б.

Поважне місце займала сільська інтелігенція: лікарі, акушери, аптекарі, вчителі, служителі культу (рахви, резники, хазани, служителі синагоги та вчителі Тори).

Жителі колонії призивалися в російську армію, приймали участь в російсько-турецькій, російсько-японській та в  першій світовій війнах.

До 1917 року найбільшими власниками в селі були:

– Герман Майсе – мав власний млин, 150 десятин землі, коней 40-45 голів, корів до 30 голів, наймитів від 20 – 30 осіб; 

– Лечкін Сімка  мав до 80 десятин землі, до 20-ти голів коней, 15 корів і постійних наймитів до 8 осіб;

– Пікман Глі мав власний хутір, де тепер село Шевченко Баштанського району. В його розпорядженні було до 200 га землі.

В 1863-1864рр. селу належало 5379 десятин землі. За даними 1928 року в селі була трудова школа – 1, лікбез -1, сільбуд -1, пологовий будинок -1, медпункт -1.

 Німецько-фашистська окупація Миколаївщини тривала  більше 30 місяців. Довгоочікуване визволення прийшло в березні 1944 року. Миколаївську область визволяли війська 2-го і 3-го Українських  фронтів під командуванням маршала Радянського Союзу І.С.Конєва та генерала армії Р.Я.Малиновського.

   6 березня 1944 року на території Миколаївщини розпочалась одна з блискучих наступальних операцій у Великій Вітчизняній війні 1941- 1945 років – Березнегувато-Снігурівська. Саме завдяки їй було визволено більшу частину нашої області. Баштанський район звільняли війська кінно-механізованої групи генерал-лейтенанта Плієва, 8-ої гвардійської армії генерала – лейтенанта Чуйкова і частково 46-ої армії генерала-полковника Глаголєва. Наступ доводилось вести  у виключно складних погодних умовах: весна була ранньою, дощі та бездоріжжя почались ще з кінця лютого. Дороги розмокли так, що по них майже неможливо було пересуватись. Грузнули автомобілі, артилерію доводилось тягнути на конях та солдатських руках. Це дуже  ускладнювало постачання військам боєприпасів, пального, продовольства, уповільнювало їх просування. Для ворогів Баштанка мала важливе значення як значний вузол доріг.

   9-10 березня кінно-механізована група 34 кавалерійського ескадрону звільнила Баштанку, села: Мар’ївку, Явкине, Добру Криницю, Новопавлівку, Добре, Новосергіївку, Новоіванівку. За звільнення цих населених пунктів  командиру 34 кавалерійського ескадрону гвардії капітану Романюку було присвоєно звання героя Радянського Союзу.

  Хоробро воювали на землях району воїни 152-ої стрілкової дивізії 8 гвардійської армії. 13-15 березня 1944року ця  дивізія звільнила села Зелений Яр та Шевченко. 646-й стрілковий полк знищив біля 1400 і взяв у полон 830 гітлерівців, заволодів сотнею гармат. 15 березня звільнили  села Христофорівку, Піски,  Костянтинівку.

   В результаті Березнегувато-Снігурівської операції війська 6-ої німецької арамії, яка налічувала 36 дивізій, загальною чисельністю майже 200 тисяч солдат і офіцерів, почали відступати. Біля мосту через річку Інгул, поблизу Привільного, зібралось біля 1 тисячі німецьких солдат. До оточених було направлено парламентера з пропозицією здатись, але німці його не прийняли. Звільненням сіл Новобирзулівка, Любарка, Зелений Гай, Єфінгар, Одрадне, Привільне, Старогорожено закінчилась ліквідація оточеного ворога біля річки Інгул. До середини березня бої на території району були завершені, а 4 квітня 1944 року наша область повністю була звільнена  від  фашистських загарбників. 16 березня 1944 року звільнили і село Єфінгар. Серед загиблих було 10 офіцерів, 13 сержантів, 42 рядових.

   У 1946 році був споруджений пам’ятник мирним жителям с.Єфінгар, які були по-звірячому знищені  фашистами. Це був перший пам»ятник у селі, що складався з двох могил – в одній  були захоронені жертви масового знищення, у другій – солдати, що загинули при визволенні села. 

   У вересні 1967року останки невідомих солдат були перезахоронені в братську могилу, сюди були перенесені останки загиблих воїнів з різних  могил на території Плющівської сільської ради. Тут знайшли спочинок 65 воїнів, які загинули за визволення села.

        Село Добре – засноване село Добре в 1807 році, як колонія, вихідцями із Західної Польщі і Курляндії. Переселенці (як, до речі і всі іноземні поселенці) одержали майже безкоштовно землю і були звільнені від сплати податків.
Переселенці займалися сільським господарством, торгівлею, здавали землю в оренду. До початку 20 століття в колонії проживало 2600 чоловік. Більшу частину населення складали євреї, але проживали тут і німці. Колонія була відома своїми базарами. Річний прибуток лавок села Добре складав 400000 рублів.
В кінці 19-го на початку 20-го століття, як і кругом, в с. Добре йшло розшарування селянства. Частина збіднілих сімей (особливо великих, багатодітних, що не мали достатньої кількості землі) продавали свою землю і від′їзджали в міста – Херсон та Миколаїв.
Радянська влада в селі була встановлена в січні 1920 року.
1918-1920 роки – Громадянська війна.
Влада переходила з рук в руки. Військові дії супроводжувались багато чисельними бідами для цивільного населення. 23,26 травня 1919 року в колонії пройшли єврейські погроми , загинуло 37 жителів села. Подавлено погроми було червоноармійським загоном.
В 1920 році населення становило 3366 чоловік, було 560 селянських господарств, успішно виконувалась продрозверстка, за що Добренська сільська рада Ново-Полтавської волості занесено на Червону дошку.
В 1921 році в селі почали організовуватися сільгоспартілі : в лютому 1921 року була зареєстрована артіль «Добренська», в неї входило 10 господарств, 63 особи, було 13 корів, 6 коней, 4 плуги. Також була організована майстерня.

В грудні 1921 року була організована сільгоспартіль «Відродження», до якої входило 7 господарств, володіли 123 десятинами землі, займалися полеводством.
В січні 1922 року була організована сільгоспартіль «Об′єднання», яка складалася з 8 господарств, володіла 7 кіньми, 6 коровами, 2 плугами, 7 боронами, 2 жатками.
В 1928 році було організовано сільгоспартіль імені Комінтерну, до якої ввійшло 26 господарств.
В 30-ті роки всі селянські господарства були об′єднанні в два колгоспи : «Вперед» – 197 господарств, 317 чоловік, 2319 га землі, 1 колгосп імені Кірова – 211 господарств, 329 чоловік, 2110 га землі. Колгоспи займалися зерновим господарством, тваринництвом.
Крім «старих» жителів села, в колонії Добре Баштанського району було відведено для переселенців-євреїв ділянку землі 1200 га, куди переїхали 94 сім’ї з центральних губерній України. Земля була цілиною, розорати її можна було лише трактором. Баштанський «ОЗЕТ» (общество помощи переселенцам) просить допомогти їм придбати трактор.
Велику увагу надавали в утворених колгоспах розвиткові культури, освіти. Перша школа в селі була організована ще до революції. (В 1890 році заснована земська школа, в 1911 році – однокласна земська школа), які в 1920 році були перейменовані в Трудову школу № 1 і № 2. Велика кількість дітей продовжувала навчатися в хедерах (приватні школи). 8 грудня 1922 року відбулися загальні збори 2 КНС (Комітет незалежних селян). На ньому було прийнято рішення про закриття хедерів в селі.
В Добренській єврейській школі навчалося 302 учні, в школі № 2 (німецькій) – 36 учнів. Крім того, для дітей-сиріт було створено дитячий будинок. В ньому було 25 дітей. В 1926 році Добренський дитячий будинок перевели і об′єднали з Ефінгарським, а будівлю віддали під школу. В 1928 році в селі Добре було три трудових школи. В них навчались 373 учні. Одна з цих шкіл була єврейською, друга німецькою, третя українською.

Крім шкіл, в селі працювали 2 єврейських лікбези (ліквідація безграмотності). В 1938 році вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл в Україні». Школи і інші національні навчальні заклади закривалися, а учнів переводили в українсько-російські школи. Це і сталося в селі Добре, де в 1938 році перестали існувати єврейські та німецькі школи.
В 20-30 роки в селі була відкрита лікарська амбулаторія, аптека, дитячі яслі.
Село Добре почало розвиватися і процвітати.

      Село Новоєгорівка – було засноване в 1876 році. В минулому село мало назву Актове. Раніше тут були пустирі. Тоді з Актови, яка знаходилась на території Молдовії, приїжджали старики і захоплювали землі. З того часу і стало так називатися село. З цих стариків вийшли великі поміщики : Топчий, Костюк, Данєвич, Петраковський, Виготський. Вони володіли сотнями десятин землі, яку обробляли безземельні селяни, отримуючи за свою працю мізерну заробітну плату. Важко жилося людям, які працювали на землях поміщиків. Злидні заставляли людей працювати з самого ранку і до пізньої ночі.

Люди були неписьменні. Тільки темніло надворі і всі лягали спати. Але село дуже швидко заселялось, оброблялось все більше землі. Біля села почалося будівництво залізниці, а в селі був збудований млин. Забудова села характерна для півдня України – це паралельна одна одній вулиці, які з’єднувались провулками. Більшість жителів села були селяни – одноосібники, які силами своєї сім’ї самі обробляли землю. В кожній сім’ї було від 15 до 50 десятин ораної землі. Збіжжя, вирощене на своїй землі селяни несли продавати на ярмарки, які проводилися в с. Добре.
Але не довго довелося терпіти селянам. Наш народ в 1917 році під керівництвом Комуністичної партії піднявся на боротьбу проти поміщиків і царизму. В 1918 році була встановлена радянська влада в нашому селі. Прийшли до влади більшовики, конфіскували поміщицькі землі і роздали їх безземельним селянам. Одночасно починають створювати спільні організації обробітку землі. Поміщики, які залишились живі, прагнули відати всі свої сили для того, щоб знову повернути свою владу. Куркульські прихвосні в роки Світової війни, коли фашисти були в нашої селі, по – звірськи  розправлялись з нашими людьми. Прийшов той час, коли народ відплатив їм за все. В 1944 році  село було перейменовано. Воно стало називатися Новоєгорівка.
До революції дітей навчали по хатах. Вчителям платили за це гроші. Не всі батьки мали змогу навчати своїх дітей. Вчителі жорстоко поводилися з учнями, били різками, лінійками, за малу провину ставили на коліна.
Інше життя стало для учнів після Великої Жовтневої революції. В школі було 4 класи, в яких мали навчатися  уже і діти бідних. Першими вчителями були Земков і Мохиня.
В 1924 році в селі Новоєгорівка була створена піонерська організація. Вона складалася з 15 піонерів, це такі : Тищенко Анастасія, Сокол Іван О., Пустовойтенко Микола П., Бажанова Анна П., Тищенко Іван І., Пиражевський Іван В., Бало Ольга О., Турченко Онисим М.,
Бондарчук Іван С., Дорошенко Григорій М., Адабаш Михайло А., Вознюк Борис П., Козініна Зоя В., Пустовойтенко Ганна С., Двойнос Іван П. Ці піонери були і першими комсомольцями. Вожатою вибрали Бажанову Анну Порфирівну. Піонери садили дерева, брали участь в організації колгоспу. До створення колгоспу було два союзи, головою був Пустовойтенко Філіп Федорович, а секретарем – Бенеденко Дем’ян.
В 1929 році організувався колгосп «А.Марти». Головою колгоспу вибрали Турченка Павла. Бригадиром вибрали Кравченка Івана Микитовича, який працював до 1950 року. В бригаді було 3 ланки. Протягом 1929 – 1940 років ланковою працювала Крот Олександра Іванівна. Кожна ланка складалась з 5-6 чоловік. Із спогадів Крот О.І. дізналися, що в її ланці було 5 чоловік : Гагу ля Дуня, Вознюк Дарія, Білоусенко Фросина, Бажанова Ганна, Возіян Федора. Для кожного члена ланки була окрема ділянка. Коли підходили жнива, в степ виходили сім’ї членів ланки. Вони виконували вражаючі норми вручну. Разом з колгоспниками виходили в степ працювати піонери та комсомольці. Одні з них працювали на конях, всі інші на волах.
В грудні 1927 року після 15 з’їзду ВКП(б) визначилася лінія «наступу на куркуля», а після пленуму ЦК ВКП(б) (листопад 1929 р.) – ліквідація куркуля, як класу. Метою було відібрати лишки хліба у заможних селян, які відмовлялися продавати його по низьким закупівельним цінам. Розкладка хлібозаготівельного плану започаткувала продовольчу кризу з картковою системою в місті та голодом в селі.
В 1933 році почався масовий голод. С. Новоєгорівка голод теж не обминув, в селі дуже голодували, ходили по городах і збирали мерзлу картоплю, варили траву, лободу. Був дуже важкий рік, люди ходили на роботу, давали їм по 200 гр. ріденького навару супу. Люди пухли, не витримували, помирали в степу, падали від голоду. В селі наймали підводу з колгоспу і їздили попід хати, вивозили мертвих людей. Так робили кожний день. За селом вирили яму і кидали туди людей. Ось така трагедія 1932 – 1933  роках. Як казали старі люди : « В той час люди вмирали, як мухи і ніхто не хотів їм допомогти».
В 1936 році був поширений стаханівський рух. По всій країні, який знайшов своє місце і в нашому колгоспі. Стахановцями на той час були три ланкові : Кравченко Марія Іванівна, Крот Олександра Іванівна, Кравченко Домна Порфирівна.
До 1928 року не було ще тракторів. В цьому ж році з’явились трактори на селі. До появи тракторів на селі на курсах навчались : Пустовойтенко Микола П., Сокол Іван О. та інші.  На перший трактор «Інтер 10-20» сів Пустовойтенко Микола. Він згадує, як зустрічали трактор на селі. Старі і малі бігли за трактором і закидали квітами. Не було як проїхати і трактор зупиняли. Люди дивились на трактор, як на якесь «чудовище». Першим прицепщиком працював Крот Ларіон.  І тут показали свій приклад перші піонери та комсомольці. У 1930 році після розкулачення піонери та комсомольці збудували клуб своїми силами. Першим горністом була Турченко Віра П., барабанщиком – Кравченко
Катерина, прапороносцем – Кравченко Антоніна І.  В 1931-1932 роках з’явилися комбайни і знову перші комсомольці пішли працювати на них.
В 1933-1935 роках силами комсомольців був збудований магазин. Але не довго прийшлось вільно жити народові, наші вороги збирали свої сили, щоб знову розпочати війну. Вони надіялись задушити немічну нашу радянську владу. У 1941 році віроломно напали на Радянський Союз. Фашисти зайшли і в село Новоєгорівка. Вони знищували все на своєму шляху. Скільки невинних людей вони замучили і розстріляли. Велику допомогу надали нащадки тих поміщиків, що ще захоплювали вільні землі. Поліцаї такі як Засименко Павло, Рядовий Максим Олегович видали комуністів та людей, які вели розкулачення. Від їх руки загинуло багато людей. Фашисти замучили голову с/а Пустовойтенка Філіпа Федоровича, Тузкова. Пустовойтенко Микола Порфирович згадував, як його шість разів брали та кидали в камеру до батька. Одного разу, коли відкрили камеру, він побачив батька всього в крові, що він не міг стояти на ногах. Вони навіть не могли обмінятися слівцем, тому що навкруги були зрадники. Так, у м. Баштанка живцем були закопані Пустовойтенко Ф.П. та багато інших людей, імена яких до цього часу не відомі. Навіть важко собі уявити, скільки загинуло людей від рук поліцаїв, скільки не повернулося з фронту. Назавжди залишились рани від різок на спині у Бажанової А.П. Були такі жителі села, які проявили себе патріотично, допомагали як могли своїй батьківщині. Яворський К.Л. в 1931 році добровільно вступив в льотну школу й служив до останніх днів свого життя. В 1943 році Яворський К.Л. переправляв на літаку 60 десантників на ворожі позиції. В літак влучив ворожий снаряд. Парашутисти приземлились на землю, а літак розбився разом з екіпажем. Так загинув третій син Яворський К. Скільки залишилось сиріт, вдів і калік. Були такі, що повернулись живими з війни, але жили не довго.  Від голоду і холоду хворіли туберкульозом та вмирали. Наш народ витерпів все горе і злидні, вигнав з землі далеко за межі своїх кордонів ворогів.  Знов почалась перебудова. З війни повернувся Федоров Борис Героєм Радянського Союзу, після війни він жив в м. Рівне.
1 квітня 1944 року школа приступила після Великої Вітчизняної  війни до роботи. Сокол Зінаїда Леонтіївна розповідала : «Класи не класи, бо фашисти зробили з них стайні. В дуже тяжких умовах доводилося працювати : ні підручників, ні паперу, ні парт, ні дощок, не було ніде нічого. Але діти і весь радянський народ натерпівся стільки горя при фашистах, з усіх сил брались до роботи, переживали всякі труднощі, бо знали, що трудились для своєї Батьківщини. В школі відновилась піонерська та комсомольська організації. Ці діти не тільки навчались в школі, а й з усією наполегливістю допомагали колгоспу, який в той час так само був в розрусі. Були утворені учнівські бригади, які вручну скирдували хліб. Ці бригади працювали і вдень, і вночі.
За порівняно короткий час село змінилося. Майже не зустрінеш в селі старих хат – землянок. На зміну їм прийшли добротні кам’яні будинки, покриті шифером та черепицею. Над багатьма будинками почали височіти телевізійні антени, багато сімей придбали пральні машини, газові плити. Майже в кожній сім’ї з’явився велосипед чи мотоцикл. Люди почали жити заможно, добре. Звичайно, багато працювали, не шкодуючи своїх сил. Вони чесно працювали на колгоспних ланах, на фермах. За чесну самовіддану працю багато людей нашого колгоспу представлені до урядових нагород. Так, механізатор колгоспу Сокол Юхим Ігнатович нагороджений орденом Червоного Прапора. Доярка Безощук Марія Максимівна нагороджена медаллю «За трудову доблесть», ланкова Завгородня Ніна нагороджена орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову доблесть» нагороджений голова колгоспу «Маяк» Мавродієв Дмитро Олександрович.
Недарма колгосп займав одне з перших місць в районі по всім видам сільськогосподарського виробництва. Спеціалізувався колгосп на відгодівлі тварин. Тому в колгоспі біло вісім корівників, які, по можливості, були обладнані сучасною технікою. На кошти колгоспу ім. Леніна в 1984 році ПМК – 194, яке очолював Кушнір Анатолій Іванович, розпочалось будівництво нової двоповерхової школи, яка була розрахована на 320 учнів. Будівництво тривало 10 місяців. До 1 вересня 1985 року школа була збудована. На подвір’ї нової красуні – школи 1 вересня зібралося майже все село.
Герой Радянського Союзу – Борис Васильович Федоров народився в 1914 році в с. Новоєгорівка. У 1933 – 1935 р.р. він навчався у Богодухівському веттехнікумі і працював на Явкинському елеваторі. Але з жовтня 1935 року Борис Васильович пов’язав своє життя із військовою службою. Він пройшов шлях від курсанта полкової школи до командира артилерійського полку. З першого і до останнього дня брав участь у Великій Вітчизняній війні, тричі був смертельно поранений, але вижив.
За героїзм, проявлений у боротьбі з німецько – фашистськими загарбниками, був удостоєний почесного звання Героя Радянського Союзу, нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Олександра Невського, Червоної Зірки, дев’ятьма медалями.
Після звільнення із лав Радянської Армії в запас, Б.В.Федоров поселився із сім’єю у м. Рівному, працював на різних посадах. Він був шанованою в місті людиною. Йому довелося визволяти цей край, а з 26 травня 1974 року наш земляк навічно залишився в строю на Алеї Героїв у м. Рівне.